1718
21:09 13.092016

Ілдіко Орос: Ми не можемо зробити все, що треба, але зробімо все, що можна

Політика 1357

rtdesyhdtfhРедакція газети «Новини Закарпаття» продовжє знайомити читачів із депутатами Закарпатської облради. Чергова наша гостя – представниця фракції КМКС Ілдіко Орос – ректор Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ (м. Берегово), заслужений працівник освіти України, голова Закарпатського угорськомовного педагогічного товариства.

Тож у перший повноцінний тиждень навчання інтерв’ю з нею якраз до часу. Розмова вийшла переважно про роботу, котра, як зізналася сама Ілдіко Імреївна, практично повністю заповнює її життя.

– Жінок – керівників інститутів в Україні мало. Вам важко було стати президентом, а затим ректором ЗУІ ім. Ракоці?

– Річ у тім, що цей виш ми вигадали самі, я була серед тих, хто до цього долучився. На жаль, наш перший ректор помер кілька років тому, а в 2015-му ми втратили й другого. І я взяла на себе це завдання. Але робота для мене не чужа, бо раніше працювала директором Великодобронської школи.

– Наскільки я знаю, нині Україна не фінансує ваш інститут…

– Так і є. За СРСР вищої освіти мовами нацменшин не було, а в нас із багатьох спеціальностей існувала потреба в угорськомовному виші. В Україні в 1993-му законодавство вже дозволяло засновувати не тільки державні ВНЗ, й ми цим скористалися. Заклад був колективною власністю педагогічного й культурного товариств та реформатської церкви. Інститут узяв на себе дуже важливу функцію, бо до того на Закарпатті, приміром, для угорськомовних садків, шкіл кадри готували лише на рівні «молодшого спеціаліста», що гальмувало кар’єрне зростання фахівців. Ми звертали увагу на цю проблему ще в 1991-му, просили відкрити в УжДу угорське відділення, але керівництво не реагувало, хіба що угорські курси організували, а їх у диплом не запишеш. Тому й з’явився самостійний виш. Спершу виборювали гранди, а в 2013-му підписали стратегічну партнерську угоду з угорським урядом, котрий узяв на себе фінансування інституту.

– А скільки у вас студентів?

– Маємо вже й свій коледж, тож загалом на всіх курсах є 1000 – 1200 студентів щорічно. Правда, частина наших спеціальностей неакредитована в Україні, там за угорськими програмами готуємо дітей.

– Багато випускників потім ідуть в Угорщину працювати?

– Цьогоріч так. Правда в тому, що в Угорщині зарплати значно вищі, а наші дипломи вони визнають. Є наші студенти й у США, Англії.

– А яка роль у краї очолюваного вами угорського педтовариства?

– Його ми створили в 1991-му, коли Україна стала незалежною. Були речі, які в СРСР забороняли реалізувати, а українські закони дозволили, але без фінансової підтримки. Наше товариство зайнялося вирішенням таких проблем. Приміром, за Союзу закарпатські угорці не мали широкого доступу до дитячої літератури рідною мовою, хоча культуру читання можна формувати лише якщо є що читати. І ми видавали хрестоматії, за потреби – й букварі. Крім того, організували літню академію, куди запрошували фахівців із Угорщини. Вони читали лекції для угорськомовних педагогів, котрі не могли собі дозволити підвищувати кваліфікацію за кордоном. А ще наше товариство перекладає розроблені робочі зошити з різних предметів для школярів – при малому попиті підприємцям братися за це невигідно, а ми залучаємо кошти меценатів, угорського уряду. Допомагаємо й із організацією змагань, вікторин, влаштовуємо недільні школи там, де нема навчання угорською, літні табори материнською мовою з математичним, історичним, мистецьким ухилом. У останніх у 2016-му близько 500 дітей відпочили на Закарпатті й десь 3000 – в Угорщині та Румунії. Серед них 500 – зі шкіл із українською мовою навчання, які другою іноземною вивчають угорську. Усе, що держава не може фінансувати, – беремо на себе.

– Україна матеріально допомагає угорській нацменшині?

– (Сміється. – Авт.) Нам головне – щоб не заважали працювати. Фінансової підтримки від держави не отримуємо, але українських законів дотримуватися мусимо. У зв’язку з цим іноді виникають проблеми. Думаю, треба би спершу вирішити стратегічні питання, а вже потім – тактику. Наприклад, у 2005-му Україна приєдналася до Болонської системи. Її логіка в тому, щоб якомога більше випускників могли потрапити в виші, тому в ЄС переважно нема вступних, студентів (за винятком кількох спеціальностей) приймають на підставі атестатів. Тобто набирають по-максимуму, а потім відсіюють тих, хто «не потягнув», – на вищі курси потрапляють лише 20 – 30%. А в нас міністерство витлумачило це так, що запровадило систему ЗНО для вступу, ще й визначивши, куди які іспити потрібні. Тобто доступ до вищої освіти обмежили. Я не вважаю це доцільним. Як і те, що, куди б дитина не вступала, з української має складати ЗНО нарівні з майбутніми філологами. Державну мову, звісно, знати треба. Я сама опанувала її, коли Україна стала незалежною, причому з власної ініціативи, бо ж закінчила Великодобронську угорську школу, де як продукт радянської системи паралельно вчила лише російську. До речі, коли вступала в УжДУ, всі екзамени ми складали угорською, а з російської проходили співбесіду, щоб було видно, чи розуміємо її. І нинішній підхід, коли дитина, не досягнувши певного балу з української, навіть маючи хороші знання з обраної спеціальності, не може претендувати на вступ, – неправильний. У підсумку молодь «голосує ногами» й іде вчитися в європейські країни. І більшість із них, будьте певні, вже не повернеться. А суспільство старіє, пенсіонерів утримувати своїми податками нікому… У Польщі понад 30000 українців навчається, популярні також Чехія, Угорщина, Словаччина. Мене взагалі вразила державна статистика: цьогоріч випускників – 200510 на 46 млн жителів України! А в 10-мільйонній Угорщині понад 110 тисяч тільки тих, які хотіли йти у виші! Нам довго довелося воювати (і робота в цьому напрямі триває) з подвійними стандартами в Україні. З одного боку, на ЗНО угорську не можна здавати як іноземну (не кажу вже як рідну). З іншого – російська нацменшина єдина має на це право, попри те, що з РФ іде війна. Часи міняються, а правила по інерції залишаються. Майдан піднявся, щоб відстояти європейський вибір України. І тоді логічно прагнути, щоб якомога більше наших громадян розмовляли європейськими мовами, серед яких мови нацменшин Закарпаття: словацька, румунська, угорська тощо. Ми порушили це питання в облраді, дещо цьогоріч уже вирішилося. Так, на угорську філологію можна скласти іспит угорською, але тільки у виші. А мало би бути – під час ЗНО, тоді й на інші спеціальності її можна би здавати. Серед позитивів і те, що на Закарпатті з 2014-го вдалося досягти, аби угорську вивчали як другу іноземну.

– Ви неодноразово порушували проблему, сформульовану як «ми в краї живемо поруч, але не разом». Що маєте на увазі?

– Закарпаття завжди славилося як острівець миру й взаєморозуміння різних нацменшин. Мій дід, простий маляр, жив у Мукачеві в Росвигові. Крім угорської, знав швабську (бо в районі було багато німців), русинську, чеську. Інтелігенція володіла ще й латинською, яка в Європі виступала мовою міжнаціонального спілкування в науці. Це було 100 років тому. За СРСР іноземні не дуже вчили. І тепер дійшло до того, що на Закарпатті люди не розуміють мови оточення. Тобто живемо не разом, а один біля одного нарізно. Кожен у своїй субкультурі. Це мій сердечний біль, що за переписом 2001-го серед українців 68,8% знають лише свою рідну мову, румунів – 48%, угорців – 41%. Відтак вони тільки в цьому обмеженому середовищі можуть спілкуватися, лише з цих медіа отримують інформацію. А якщо ЗМІ не зовсім об’єктивні – можливі великі проблеми… Тобто мови треба вчити. Угорцям – українську, українцям – угорську, румунську чи іншу, залежно від того, хто де живе. Не на академічному рівні, а на рівні розуміння. Добре, що тепер мови нацменшин на Закарпатті можна вчити як другу іноземну. І це мало би мати продовження у вигляді вибору іноземної для екзамену. До речі, в нашому інституті щороку збирається до 20 студентів, які закінчували українську школу. Угорську для них ми спершу подаємо як іноземну, а після І курсу на місяць відправляємо їх на літню академію в Будапешт, де вони інтенсивно вивчають її.

– До слова, ви аспірантуру закінчили в Дебрецені, є членом Угорської академії наук, удостоєні медалі Арань Яноша. Чимало закарпатців емігрують при набагато гірших стартових умовах. Ви залишилися тут. Чому?

– Мої предки щонайменше 300 – 400 років, про що є документи, жили на Закарпатті, я тут представляю інтереси земляків у облраді. Радянський Союз душив інтелігенцію, молодь, і мене теж. Але в 1991-му я повірила, що все зміниться. Я хотіла щось зробити, чогось досягти й думала, що отримаю тут для цього можливості. Може, не все вдається реалізувати, але це не означає, що треба тікати з України. Бо тоді вона просто спустіє. І не факт, що в чужій державі кожен приживеться. Я найкраще почуваюся там, де народилася.

А ось те, що я в 2001-му захищала докторантуру в Угорщині, – проблема, про яку варто розповісти. Вона тягнеться ще з радянської системи. Щоб моє звання визнали в Україні, я мусила повторно захищатися в Тернопільському університеті. Більше половини дисертації довелося перекладати українською, здати пакет документів у МОН разом зі всіма науковими публікаціями тощо. Між двома захистами пройшло 10 років, і весь цей час у нас я фігурувала як така, що не має наукового звання! Я хотіла би запросити зарубіжних фахівців у ЗУІ – не тільки з Угорщини, а й із Англії. Але ж ці професори не проходитимуть злощасну процедуру нострифікації! І дарма хтось із Оксфорду в мене викладатиме, у нашій статистиці це буде людина без звання, тобто й у зарплаті вона програватиме. З цим треба щось робити.

– Уже вчетверте вас обирають депутатом облради. Це великий шмат роботи на додачу до тої, що маєте. Коли все встигаєте?

– Робота дійсно повністю наповнює моє життя. Але це мій вибір. А в обласній раді займаюся виключно освітніми й культурними проблемами, на яких розуміюся. Я не суну носа в економіку та інші питання.

– Цікаво, до вас лише угорці звертаються як до депутата?

– Та ні. З різними проблемами йдуть, які турбують угорців і неугорців. Навіть із дрібними сусідськими непорозуміннями. Але наша фракція КМКС так працює, що до кого б не звернулися з освітніми питаннями – цим займаюся я. Скажімо, рік почався з нестачі фінансування для профтехосвіти. Ваша газета постійно про це пише, не буду повторювати. Скажу тільки, що вивчаючи проблему, я проаналізувала статистику й побачила: розподіл ПТУ десятиліттями вівся не дуже правильно, їх концентрували в великих містах. До того ж у різних закладах готували ідентичні спеціальності, замість того, аби робити це в добре обладнаних кабінетах у одному місці. А ще у нас втрачена угорськомовна профосвіта. До 2005-го в Берегові було двомовне ПТУ. Тепер там 90% учнів угорці, але всі предмети вони вивчають українською. Хоча не секрет: у ПТУ йдуть діти не з найвищими знаннями, тобто їм легше би вчитися рідною мовою. І багато такого випливло, чим треба займатися. Створена депутатська група в облраді, яка підготує концепцію вирішення проблем ПТУ, а доти – «гасимо пожежі».

Були й інші напрями. Ми прийняли дві програми – щодо вивчення української в школах із мовами навчання нацменшин та щодо посилення вивчення мов нацменшин. Або ж 200-ліття Ерделі цього року відзначається, і треба би пам’ятник йому встановити. А недавно люди до нас звернулися з конфліктною ситуацією. У Малих Геївцях на Ужгородщині Ференц Егрі відливав дзвони, які досі звучать у багатьох закарпатських та зарубіжних храмах. Приміщення ливарного цеху в 1991-му отримали греко-католики. У 2005-му їм дозволили будувати новий храм за ливарним цехом. Тепер він заважає культовій споруді, його почали розбирати, а це зачепило почуття інших людей. Такими питаннями ми займаємося. І вони важливі для всіх закарпатців, незалежно від національності.

– Трохи відійдемо від загального. Що для вас є найкращим відпочинком?

– Люблю читати, ходити в театр, і не тільки в Берегові. Із задоволенням плаваю, коли є можливість. І дуже люблю подорожувати. Щороку на Закарпатті вихідними якісь нові місцини розглядаємо, влаштовуємо й закордонні поїздки: Словаччина, Румунія, не кажучи вже про Угорщину.

– У якихось екзотичних країнах бували?

– Ну, хіба в Туреччині, але то по роботі. Ференц Ракоці, ім’я якого носить наш інститут, помер там у Текірді, і мер міста запросив нас на фестиваль. Утім, торік, знов-таки по роботі, вдруге з’їздила в США. Там угорські організації літню академію влаштовують, і мене запросили прочитати лекцію про ситуацію в Україні й на Закарпатті. На такій же основі була й у Брюсселі.

– Ви намагаєтеся щось із побаченого за кордоном прищепити в нас?

– Дуже багато ідей, втілених у нашій вищій школі, я десь побачила й реалізувала. Торік внутрішній двір інституту закрили атріумом, як це часто роблять за рубежем.

– І на завершення чим би ви хотіли підсумувати інтерв’ю?

– Бетлен Габор має вислів, який і нам би треба взяти до уваги: «Ми не можемо зробити все, що треба, але зробімо все, що від нас залежить». Було б добре, якби це засіло в головах і депутатів облради, і загалом закарпатців. Не треба чекати, щоб хтось нас врятував, варто спробувати самим стати на ноги. У нашому краї був період, коли угорці масово почали давати дітей в українські школи, тепер, розглядаючи Угорщину як можливий напрям еміграції, українці відправляють своїх в угорські. Я шкодую таких малюків, бо не факт, що поки вони вивчать мову, то не відстануть у навчанні. До чого веду? Залишаймося тими, ким ми народилися, поважаймо тих, хто довкола нас. Ми на Закарпатті разом маємо жити, а не поряд, і спільно вирішувати проблеми.

Розпитувала

Мирослава Галас

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах