Міжнародний дипломатичний скандал, або Чому турки посварилися з голландцями й німцями?

Днями між Туреччиною та Нідерландами несподівано розгорнувся серйозний дипломатичний конфлікт, який має глибокі історичні корені й, можливо, загрожує глобальними наслідками.

Турецьким міністрам вказали на двері

Як відомо, у Туреччині триває кампанія перед референдумом щодо конституційної реформи, якою представники влади хочуть розширити повноваження президента. З метою політичної агітації турецькі політики та урядовці проводять мітинги в країнах Європи, де мешкають сотні тисяч турків. Однак саму реформу багато хто в Євросоюзі вважає антидемократичною, та й далеко не всім у ЄС подобається така широка агітація на своїй території. Так, три німецькі міста відмовилися проводити агітаційні заходи турецьких міністрів, після чого президент Туреччини Раджеп Таїп Ердоган порівняв політику ФРН з політикою націонал-соціалістів.

Представники влади Нідерландів, де проживає понад 400 тисяч турків, також заявили, що проведення в їхній країні політичної кампанії турецькими політиками «є небажаним», і закликали до «пошуку прийнятного рішення».

Однак турецькі політики проігнорували ці попередження. Відтак 11 березня нідерландські поліцейські зупинили авто міністра у справах сім’ї та соціальної політики Туреччини Фатми Бетюль Сайян Кайя, яка прибула в країну, аби виступити перед співвітчизниками на підтримку конституційної реформи. Це сталося буквально біля самого генконсульства Туреччини в Роттердамі, куди Фатму Бетюль відмовилися пропустити. Пізніше міністр повідомила у Twitter, що це відбулося «з кричущим порушенням демократичних і загальнолюдських цінностей». Також було оприлюднено відео спілкування турецького міністра з голландськими поліцейськими, з якого видно, що вони вимагають від Фатми Бетюль покинути країну. А після того як вона рішуче відмовилась підкорятися, представники поліції пригрозили вжити «інших заходів». Урешті міністр повернулася до свого автомобіля.

Буквально за годину до цього уряд Нідерландів прийняв рішення відмовити у видачі дозволу на посадку в королівстві літака міністра закордонних справ Туреччини Мевлюта Чавушоглу. Цей високопосадовець також планував виступити в Роттердамі перед турецьким співтовариством з промовою, присвяченою конституційній реформі.

Після цього біля консульства Туреччини в Роттердамі почалися масові протести сотень місцевих турків. Влада Нідерландів навіть застосувала кінну поліцію та водомети, щоб завершити акцію.

Ердоган звинуватив голландців у нацизмі

Прем’єр-міністр Нідерландів Марк Рютте на своїй сторінці у Facebook пояснив: «Під час контактів з турецькою владою Нідерланди неодноразово давали зрозуміти, що не слід ставити під загрозу громадський порядок і безпеку в нашій країні. Зустріч приватного характеру в турецькому консульстві або посольстві стала неможливою через загрозу масових заворушень».

У свою чергу, прем’єр-міністр Туреччини Біна Йилдирим пригрозив: «Ми рішуче протестуємо проти дій влади Нідерландів. Відповідні заходи Анкари будуть гранично жорсткими. Тиск на Туреччину та міністра, який володіє дипломатичною недоторканністю, неприпустимі».

А президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган узагалі звинуватив Захід у нацизмі й озброєнні терористів. За його словами, влада Нідерландів перейшла всі межі. «Дійшло до того, що генконсула не випускали з будівлі дипмісії Туреччини. Усе це говорить про те, що нацизм на Заході відроджується», – зазначив президент. «Думаю, що і 250 тисяч турків, які проживають у Нідерландах, скажуть своє слово на виборах 15 березня в цій країні», – підкреслив Ердоган. Президент Туреччини також зазначив, що події останніх днів – «наочна демонстрація ісламофобії», і заявив, що «Захід озброює всіх терористів на Близькому Сході. Незважаючи на те, що Захід усе ще заперечує цей факт, в Анкари є документальні свідчення поставок зброї. Є і фотографії, на яких терористи одягнені в уніформу, що вироблена в цих країнах. Кого ви обманюєте? Нам добре відома ваша суть», – заявив Ердоган. У свою чергу, міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу, літак якого не зміг приземлитись у Роттердамі, назвав Нідерланди «столицею фашизму».

А тим часом у Туреччині стартували масові протести біля генконсульства Нідерландів у Стамбулі. Мітингувальники навіть зірвали з даху дипмісії прапор цієї країни і замінили його на турецький, повідомляє Anadolu.

Меркель підтримала Нідерланди

Відповідаючи на бурхливу реакцію турків, голландський прем’єр заявив: «Я наче опинився в якомусь неправильному кіно… Я ніколи не потрапляв у таку ситуацію, але ми хочемо бути наймудрішою зі сторін». Водночас щодо видворення із країни турецького міністра Рютте спокійно зазначив: «Вона була небажаним гостем тут».

На бік Нідерландів у дипломатичному конфлікті стала й канцлер Німеччини Анґела Меркель. У понеділок, 13 березня, вона різко розкритикувала слова президента Туреччини про те, що нідерландці є «нащадками нацистів». «З огляду на те, наскільки Нідерланди постраждали від націонал-соціалізму, це є абсолютно неприйнятним. І тому Нідерланди мають мою повну підтримку й солідарність», – цитує Меркель інформагенція dpa.

Туреччина призупинила дипвідносини

У відповідь Туреччина призупинила дипломатичні відносини з Нідерландами. Про це заявив турецький віце-прем’єр Нуман Куртулмуш, який також пригрозив можливістю перегляду угоди з ЄС про міграцію. «Ми робимо те ж саме, що роблять і вони стосовно нас. Ми не дозволимо рейсам з дипломатами з Нідерландів приземлятися в Туреччині або використовувати наш повітряний простір», – сказав він. Однак турецькі санкції включають замороження лише дипломатичних зв’язків і не стосуються економічних заходів.

У чому причина?

Але в чому ж причина такого несподіваного загострення відносин між давніми партнерами та союзниками – Туреччиною з одного боку та Нідерландами й Німеччиною з іншого? А вона криється набагато глибше за нинішні взаємні перепалки та дипломатичний протокол. Щоб розібратися в цьому, зануримося трохи в історію.

Отже, у 1920–1930 роках за допомогою ретельно розрахованої серії реформ у Туреччині Мустафа Кемаль Ататюрк намагався змусити свій народ відірватися від мусульманського та оттоманського минулого. Кемаль поставив собі за мету створення однорідної світської національної держави. Для цього він скинув султана і встановив республіканську форму правління західного типу. Окрім того, ліквідував халіфат – центральний орган релігійної влади, поклав кінець традиційній освіті та релігійним міністерствам, скасував релігійні суди й закони Шаріату, замінивши їх новою судовою системою за швейцарським зразком. Ататюрк навіть заборонив носіння фесок і закликав одягати капелюхи… Та головне – він замінив арабський алфавіт на латину, чим позбавив наступні покоління доступу до величезного пласту традиційної ісламської літератури.

Після ІІ Світової війни, під час якої турки дотримувалися нейтралітету, зв’язки Туреччини із Заходом ще більш пожвавилися. У 1952 році країна вступила до НАТО й отримала мільярди доларів економічної допомоги. Таким чином Туреччина почала розглядатися Заходом як східний форпост, який стримує експансію Радянського Союзу. Однак така тісна дружба з Європою та США була результатом холодної війни, а з її закінченням ситуація змінилася.

Розчарування в НАТО

На початку 90-х Туреччина дорогою для себе ціною надала необхідну допомогу антихусейнівській коаліції. Результатом цього були економічні втрати, внутрішньополітична криза, відставка багатьох можновладців та погіршення відносин із сусідніми арабськими країнами. Однак уже під час кризи в Перській затоці традиційний партнер і союзник турків у Європі Німеччина відмовилась розглядати іракський ракетний удар по Туреччині як напад на НАТО. Тоді вперше туркам стало зрозуміло, що членство в альянсі не обов’язково гарантує їм допомогу Заходу при тій чи іншій загрозі.

У хвості черги до ЄС

Та це ще не все. Починаючи з 1980-х років, однією з головних цілей турецької еліти було членство країни в Європейському Союзі. Формально Туреччина подала заявку на вступ до ЄС у 1987 році. У 1989-му турки отримали відповідь, що ця заявка не може бути розглянута раніше 1993 року. А в 1994-му до ЄС вступили Австрія, Швеція, Фінляндія і Норвегія. Далі до Євросоюзу приєднувались усе нові й нові країни, а заявка Туреччини не розглядалася ні у 2000-х, ні після 2010 року, залишаючись і нині далекою та туманною перспективою. Чому ж ця держава вічно стоїть у хвості черги?

Офіційно європейські чиновники, коментуючи цю ситуацію, посилаються на порушення прав людини чи якісь інші надумані проблеми, однак реальну причину розуміють як турки, так і європейці, і полягає вона в тому, що Туреччина – мусульманська країна.

Ердоган прийшов на хвилі ісламізму

А тим часом після холодної війни в Туреччині дедалі більше наростали ісламські настрої. Значною мірою цей процес був спровокований зверхнім ставленням європейців до турків, які, повертаючись розчарованими із заробітків у Європі, знаходили розраду в традиційній релігії. Однак на це є і ряд інших причин, у тому числі так зване «ісламське відродження» в арабських країнах та не в останню чергу власне крах біполярної системи міжнародних відносин із розпадом СРСР. Так чи інакше, турки дедалі більше почали повертатися до своїх традиційних поглядів, масово відвідувати мечеті й слухати ісламських проповідників, а в книгах та ЗМІ стає все більше ісламської ідеології. Відповідним чином ведуть себе й політики, намагаючись зібрати електоральний урожай на ісламських гаслах. І саме на цій хвилі прийшов до влади нинішній президент Туреччини Раджеп Таїп Ердоган.

Союз тюркських народів

Отже, як бачимо, нинішній міжнародний дипломатичний скандал є насправді лише вершиною айсберга складних і заплутаних взаємовідносин між Туреччиною та Європейським Союзом.

Ігнорування Брюсселем інтересів Анкари врешті призвело до того, що лідери Туреччини дедалі скептичніше ставилися до європейської перспективи та все більше виношували плани так званого союзу тюркських народів. Величезні зусилля турків були спрямовані на встановлення зв’язків із мільйонами «зовнішніх турків». Особлива увага тут приділяється Азербайджану і чотирьом туркомовним республікам Центральної Азії – Узбекистану, Туркменістану, Казахстану і Киргизстану. Сьогодні туди йдуть мільйони доларів турецьких інвестицій.

Таким чином нинішня політика Туреччини стає зрозумілою. Це вже не та бідна і відстала країна, якою вона була за часів Ататюрка. Сьогодні це потужна економіка і друга армія в НАТО, що прагне зайняти належне місце на міжнародній арені. Розчарувавшись у західному векторі, Туреччина сьогодні намагається відшукати це місце. І хоча подібні настрої були в цій країні і в минулі роки, саме в сьогоднішній нестабільній, невизначеній світовій ситуації настав найкращий час…

Шлях до узурпації влади

Турецька армія завжди була оплотом кемалізму і світського прозахідного курсу країни. Військові в різні часи неодноразово втручались у політику, аби запобігти спробам повернутися до ісламізації країни. Однак нещодавно вплив військових у країні було знівельовано. Аналітики досі сперечаються, чи був минулорічний невдалий військовий переворот у Туреччині спланований самою владою країни. Звичайно, аби довести це, немає доказів. Але так чи інакше, за допомогою масових арештів, звільнень та чисток усередині країни президент Туреччини Раджеп Таїп Ердоган використав путч для безпрецедентного укріплення своєї влади. А тепер він разом зі своїми однодумцями та однопартійцями ініціюють референдум щодо конституційної реформи, який, на думку багатьох експертів, у разі успіху відкриє шлях Ердогану до повної узурпації влади.

Таким чином позбувшись перепон усередині країни, лідер Туреччини, маючи неабияку підтримку власного народу, потужну економіку та армію, може розвернути державу в будь-якому напрямку. Окрім того, сьогодні в нього є туз у рукаві – 3 мільйони сірійських біженців перебувають на території Туреччини й не дають спокійно спати європейським політикам. А що як турки раптом вирішать пустити їх у Європу?..

Чи повернеться Туреччина до Росії

Звичайно, чимало вітчизняних експертів сьогодні побоюються, що турки в цих умовах можуть стати союзником Росії. Але така вірогідність існує лише в короткостроковій перспективі. Союз між цими країнами можливий тільки ситуативно. Їм обом сьогодні потрібно натиснути на Захід, і для цього вони можуть тимчасово об’єднати зусилля. Однак прагнення Туреччини очолити тюркський світ нівелюють будь-яку можливість довгої дружби з Кремлем. Адже країни Центральної Азії розглядаються РФ не інакше як зоною їхнього євразійського пострадянського впливу.

Тому, швидше за все, Туреччина на початкових етапах, можливо, і заграватиме з Кремлем, але в кінцевому підсумку вони, очевидно, затіяли свою велику гру. Вони будуть тиснути на Захід, вибиваючи для себе все більші вигоди, не розриваючи при цьому таких корисних економічних зв’язків. У той же час турки прагнутимуть побудувати інтеграційне утворення навколо себе, де займуть місце регіонального лідера, і досягти визнання цього факту Заходом. А перспектива інтеграції в ЄС їх, очевидно, уже не цікавить.

Руслан ФАТУЛА