Промова Ілдики Орос під час відзначення річниці Угорської революції 1956 року

23 жовтня Ілдика Орос, ректор Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ виголошувала промову на заході, присвяченому відзначенню річниці Угорської революції 1956 року в Будапешті. Її слова викликали чималий ажіотаж ЗМІ, тому публікуємо частину цього виступу.

«Я стою тут перед вами як першокласниця, яка вперше переступає поріг школи. Я, яка у 1956 році ще й не народилася, за все своє життя не зробила стільки за націю як герої 1956-го, тому вважаю себе недостойною виголошувати промову. 62 роки тому молодь мала сміливість піти проти найбільшої світової сили, задля того, щоб наступні покоління угорців мали вільне та гідне людей життя. Вони зробили це, бо відчували, комунізм нікуди не призведе. Ці молоді люди робили все не тільки для себе, а й для майбутнього угорської нації: за вас і за нас. Завдяки їм ми всі можемо сьогодні бути тут, адже саме вони почали руйнувати комуністичний світ у Європі.

Я звертаюся від імені угорської громади Закарпаття, наших героїв 1956-го, громади, яка навіть не існувала до радянської окупації 1944 року. Цей регіон після підписання Тріанонського мирного договору був у складі Чехословаччини. Завдяки домовленостям між радянською та чехословацькою владою одного ранку жителі прокинулися вже у Радянському Союзі. Їхнє життя у новій державі розпочалося з того, що чоловіків забирали на «маленькі роботи» у сибірські табори, пізніше прийшов час інтелігенції, реформатських, римо-католицьких, греко-католицьких священиків, селян, яких оголосили куркулями, жінок, які відстоювали свої права. Наспіх зібрана в Мукачеві народна рада своєю постановою оголосила угорців та німців вічними ворогами українців. Саме тому, дітей цих ворогів, роками не приймали на обов’язкову строкову службу, а відправляли на три роки працювати в шахтах Донбасу в умовах близьких до таборів. Тих хто не йшов чи втік засуджували до позбавлення волі. Те, що ми до сьогоднішнього дня залишилися живими дякуємо Божій помочі.

Тож у 1956-му всі закарпатці мали досвід життя в радянській системі, але їхнє серце було з нацією, билося в такт з нею і всі спостерігали за подіями, що розгорталися в Будапешті. Кожен долучався як міг.

Коли Угорщина могла попрощатися з радянською владою, ми закарпатці наївно думали, що нас чекає новий світ. Але дуже швидко ми усвідомили, що лікували тільки симптоми хвороби, яка розповсюдилася Європою, а сама хвороба залишилася глибоко всередині організму. Нас досі переслідують диктаторські методи ХХ століття.

Нас, угорців Закарпаття хочуть виставити винуватцями економічної та політичної кризи в країні, ми потрапили під перехресний вогонь. Протягом останніх років телевізійні канали активно випускають в ефір сюжети, що виставляють угорців Закарпаття у поганому світлі. Головний офіс «Товариства угорської культури Закарпаття» підривають. Нещодавно в мережі Інтернет розмістили особисті дані осіб, що мають подвійне громадянство, а на офіційному сайті українського парламенту збирають підписи для прийняття закону щодо виселення угорців.

Ніхто у світі не заступився за нас, окрім Угорщини. Громадські організації, відомі громадські захисники нібито не чують і не бачать що відбувається.

Так поводився б світ, якби це відбувалося в іншій державі, де намагаються залякати представників нацменшин, або ж в Угорщині? Звісно, що ні!

Безпідставно звинувачують нас в сепаратизмі. Через це людей годинами зупиняють на кордоні, декілька разів розбирають авто та обшукують їх. Все роблять для того, щоб ми пішли та залишили нашу рідну домівку.

Ми залишаємося, адже ми вдома, там хочемо жити, працювати, будувати життя де покояться наші предки. Звідси повідомляю всім хто цього не розуміє: ми корінні жителі цієї території, як індіанці в Америці та вимагаємо собі та власній культурі захист, який відповідатиме міжнародним нормам.