Інтерв’ю з послом Угорщини в Україні Анталом Хеізером

27 вересня президент Володимир Зеленський прийняв вірчу грамоту від новопризначеного Надзвичайного і Повноважного посла Угорщини в Україні Антала Хеізера. У 1986 році дипломат закінчив Московський інститут міжнародних відносин, після чого представляв свою державу, зокрема, у Словаччині, Казахстані та Алюанії. У 2000-х роках був очільником Управління у справах національних та етнічних меншин Угорщини. 11–12 жовтня новопризначений посол здійснив свій перший офіційний візит на Закарпаття, наприкінці якого дав інтерв’ю виданню Kárpátalja.

– Ви були раді призначенню послом в Україні чи радше вважаєте це «покаранням» з огляду на воєнну ситуацію?

– Часто кажуть, що дипломати схожі на солдатів чи поліцейських. У нас є звання та посада, і звичайно, ми йдемо туди, куди нас кличе служба. Під час своєї дипломатичної кар’єри я потрапляв у дуже складні місця. На початку 90-х працював в Албанії. Ще за старої системи, за найчорнішої диктатури в Європі. Пізніше повернувся до Албанії послом, тоді це вже була прекрасна країна, що розвивається. Ти ніколи не знаєш, яким буде кінцевий результат отриманого тобою завдання років через три-чотири, коли твоє призначення закінчиться. На мою думку, працювати в будь-якій сусідній країні – дуже гарне призначення, навіть якщо це важке завдання, а для мене це ще більша честь. У 2006 році я був послом у Словаччині, тоді там теж була складна ситуація, а коли повернувся додому 2011-го, вона вже стала набагато сприятливішою. У житті дипломата приємне завдання, якщо ти маєш можливість працювати в абсолютно безпроблемній країні, і виклик, коли бачиш, що маєш щось зробити. Для мене це виклик.

– Чи можуть тепер дипломати брати з собою до Києва свої родини? Ви, наприклад, приїхали самі?

– Наразі в угорській системі немає обмежень, виїжджати можуть і члени родини. Зі мною буде моя дружина, яка займатиметься культурно-освітніми питаннями в посольстві. Сподіваюся, ми зможемо реалізувати чимало гарних проєктів. Більшість моїх колег теж разом зі своїми дружинами. Якщо ситуація складеться так, як і під час минулорічної евакуації, ми готові діяти згідно з інструкціями центру. Київ добре захищений від авіаударів, це моє спостереження. Звісно, для цивільних мешканців завжди неприємно, коли звучить сигнал повітряної тривоги або коли система ППО збиває ракету.

– 27 вересня ви вручили нашому главі держави вірчу грамоту. На фото, опублікованому Офісом президента, видно, що ви спілкувалися із Зеленським віч-на-віч.

– Це відбувається в рамках дуже гарного, зворушливого урочистого заходу, який у кожній країні проводиться по-різному, відповідно до місцевих протокольних звичаїв. У Києві його особливістю була воєнна ситуація. Оскільки жодна подія не повинна загрожувати безпеці президента, підготовка тривала із залученням більш вузьких кіл. Урочиста церемонія відбулася на території Національного заповідника «Софія Київська» в столиці, і була дуже зворушлива та гарна. Президент по черзі прийняв вірчі грамоти від новопризначених постів семи держав, кожен з яких мав змогу поспілкуватися з ним окремо. Була можливість і на кількахвилинний предметний діалог. Європейська культура полягає в тому, що кожен посол може поговорити з першою особою країни перебування під час вручення вірчих грамот. Так було і тут, це нормальна цивілізована процедура. Є країни, де вірчі грамоти передаються гуртом і немає можливості прямого спілкування. До цього, де б я не був послом, від Казахстану до Албанії, усюди дотримувався такий, європейський порядок. Я радий, що ми змогли використати ці кілька хвилин, щоб підкреслити позитивні моменти двосторонніх відносин.

– Після офіційного призначення на посаду в Україні ви вручили державні нагороди Угорщини в Тернополі, затим приїхали на Закарпаття. З ким зустрілися під час дводенного візиту в наш край? Чи була ваша поїздка плідною?

– Ми, угорські дипломати, ввічливі. Такий візит, звісно, ​​треба починати з керівників області. Я дуже радий, що мені вдалося зустрітися з головою обласної військової адміністрації та нещодавно обраними керівником обласної ради, з якими мав коротку, але дуже змістовну розмову. Після цього зустрівся з представниками угорської громади, лідерами церковних і громадських організацій. З багатьма з них я спілкувався вже не вперше, оскільки раніше неодноразово бував на Закарпатті як керівник профільного департаменту МЗС Угорщини. Побачити реалізацію проєктів і зміни, які відбулися за останні три роки, було позитивним враженням. Тепер регулярним елементом моєї роботи стануть візити на Закарпаття, адже це головний контактний край з Угорщиною. Крім того, я хотів би, щоб діяльність нашого посольства поширилася на внутрішні регіони країни. Але, звичайно, ми повинні фокусуватися на можливостях і пріоритетах Угорщини.

– Посольство Угорщини в Києві працює зараз так само, як і в мирний час?

– Усі посольства країн ЄС у Києві після початку війни призупинили видачу віз. Вони громадянам України не потрібні, тому таких проблем не виникає. Громадян третіх країн просимо звертатися до Генерального консульства Угорщини в Ужгороді. До слова, ми повністю укомплектували персонал посольства, усі наші дипломати на місці, намагаємося жити нормальним життям у ненормальних обставинах.

– Ви очолювали Управління у справах національних та етнічних меншин в Угорщині у 2002–2006 роках. Як наслідок, краще розумієте питання прав нацменшин і проблеми закарпатської угорської громади?

– Усе трохи ширше. Я угорський німець, тож сам належу до етнічної меншини. Німець з області Веспрем. Згідно з документами, наша родина вперше з’явилася в Угорщині в 1711-му, отже, наші предки були заселені понад 300 років тому після придушення повстань підкорених народів в Османській імперії. Ми живемо в Угорщині в краї Баконь. Історія нашої сім’ї є типовою для Центральної Європи, на мешканців якої вплинули світові війни ХХ століття та події 1956 року. У родині накопичилася частина загальної центральноєвропейської мудрості, для якої характерна толерантність. Коли після моїх перших дипломатичних місій у мене з’явилася можливість займатися питаннями нацменшин в Угорщині, їхніми внутрішніми справами, я сприйняв це з радістю. Працював у згаданій сфері з 1996 року, і вершиною цієї роботи стала посада очільника Управління у справах національних та етнічних меншин. Як державний секретар я опікувався проблемами 13 національних та етнічних меншин Угорщини. І саме завдяки своєму походженню й своєму минулому в політиці нацменшин більш критично ставлюся до думок і настроїв їхніх представників. Не розумію, чому в країні з населенням, наприклад, 40 мільйонів, громаду з 150 тисяч людей сприймають негативно або як ворога. Звичайно, це залежить від ставлення держави. Коли я став держсекретарем, очоливши офіс нацменшин, і згідно із законом про національні меншини, висловив прохання привести мене до присяги німецькою мовою, його задовольнили. Я міг зробити це в Угорщині, моє побажання ніхто не оспорював і не ставив під сумнів.

Насправді, це і є суть прав нацменшин: держава не тільки не забороняє, але й підтримує можливість того, що думаю я, моя родина та моя громада. До речі, спільноти нацменшин завжди і скрізь відіграють сполучну роль, і цього в них не відібрати. Позитивна роль присутня в будь-якій конфліктній ситуації. Я хотів би представляти це в Україні, спираючись на свої особисті та родинні переконання.

– Ви зазначали раніше, що вже зв’язалися з Федором Шандором, викладачем університету, який воює на фронті. Незабаром він представлятиме Україну в Угорщині як посол.

– Я був би радий, якби Україну в Угорщині представляв надзвичайний і повноважний посол. Оскільки дипломатичні канали слід залишати відкритими, а це основний канал комунікації, важливо, щоб він мав два кінці. Посол у Будапешті також є людиною, яка, на мій погляд, позитивно ставиться до угорської громади, знає, хто такі угорці, зокрема, на основі власного досвіду. Сподіваюся, незабаром він уже буде в Будапешті. Коли, відповідно до української практики, посол проходитиме підготовку в МЗС, згідно з дипломатичними традиціями, я буду зобов’язаний зустрітися з ним перед його від’їздом до Будапешта. Хочу скористатися цією можливістю. Сподіваюся, що це станеться вже незабаром. Рішення про його виїзд залежить уже не від Будапешта, а від Києва.

– Як відбувся неформальний контакт між вами?

– Ми зустрілися в одній із кав’ярень в Ужгороді за сприяння Генерального консула Угорщини Йожефа Бачкаї. Трохи поговорили, налагодили особистий контакт. Наступного разу вже будемо знати, хто на тому кінці телефону. У нинішньому світі дипломатія також стала більш сучасною, спілкування не відбувається через класичні кодові телеграми. В епоху мобільних телефонів дуже важливий телефонний контакт. Щоправда, між нами це стане актуальним тоді, коли він уже офіційно обійме свою посаду.

– На сьогодні відносини між двома країнами найгірші, відтоді як Україна стала незалежною три десятиліття тому, через обмеження прав нацменшин, позицію Угорщини щодо миру, заборону на експорт зерна, якщо згадати лише найгучніші суперечливі питання. Чи бачите ви можливість покращити двосторонні відносини в нинішній воєнній ситуації?

– Позиція угорської політики щодо трьох згаданих питань, як і щодо будь-яких інших, є абсолютно чіткою та відкритою. У нас немає жодних таємних намірів. Те, що угорська політика говорить публічно, вона представляє і на двосторонніх переговорах. Ми також відкрито говоримо про конституційні зобов’язання Угорщини щодо своїх національних громад та інтереси держави у сфері енергетики. Стосовно питання війни і миру наші лідери висловлюються щодня, тож угорська політика – це передбачувана політика партнерства. Угорщина допомагає Україні з першого дня війни і робитиме це й надалі, до останнього дня. Допомагатиме також у відбудові, уже допомагає. Україну від Угорщини не чекає нічого непередбачуваного, що дуже важливо.

– Водночас, на відміну від багатьох сусідніх країн, Угорщина не підтримує Україну зброєю та боєприпасами.

– Багато сусідніх країн – так, а деякі країни НАТО – ні. Угорщина одна з тих держав, які говорять те, що думають. Є країни, які говорять не так чітко. Деякі радіють, коли Угорщина висловлюється з певних питань. Я вважаю, що наша позиція цілком справедлива, ми говоримо однозначно. Звісно, дослухаємось і до протилежних думок наших партнерів, вони також можуть вплинути на формування позиції. Водночас вважаю цілком природним, що лідери країни повинні в першу чергу представляти інтереси своєї держави та свого народу, як це сформулював президент Трамп.

– Чи виправдає час позицію уряду Угорщини щодо війни в Україні?

– Не тільки у зв’язку з війною, яка триває тут, але й із багатьма конфліктами у світі, настав час повернутися до використання дипломатичних інструментів. В останні роки в кількох регіонах світу бачимо, що на перший план вийшли військові рішення. Протягом багатьох десятиліть, якщо в Європі з’являлися ознаки конфлікту, були дипломати, які починали переговори. Звісно, ​​у дуже складних обставинах. Згадайте, наприклад, Гельсінський процес.

Сподіваюся, скоро настане час, коли головну роль будуть відігравати дипломати, тому що конфлікти, на мою думку, не можна вирішити зброєю. Збройні рішення лише породжують нові суперечності. Поволі знову настане період дипломатичних інструментів, хоча це може означати багато років переговорів, важкий шлях. Водночас, на мій особистий погляд, немає гіршого виходу, ніж той, який допускає щоденну загибель на фронті молодих людей.

– Пане посол, дякую за відповіді та бажаю успіхів у вашій роботі!

Жолт Бадо/Badó Zsolt/Kárpátalja hetilap)